Чорнобиль.
В цій історії майже нічого не вигадано. Записав я її через тридцять років після того, як все відбувалось і як я це запам’ятав.
23 січня 1987 року. П’ятниця. Вечір. Кінець робочого тижня. Попереду два вихідних. Зима цього року видалась дуже холодною та сніжною. Я, наприклад, і не пам’ятаю коли була так зимно в наших краях. Добре, що на ці вихідні не попадає моє чергування на фабриці. Тому вихідні можна провести вдома, з сім’єю, а не соватись по виробництву.
Раптом з відділу кадрів вискочила Алла та кричить:
- Сашко! Добре, що тебе побачила. Тільки щойно дзвонили з військомату, казали щоб ти зайшов. Там тобі треба десь підпис поставити. Казали, якщо не сьогодні то, завтра зранку обов’язково.
- Добре. Завтра сходжу. Прогуляюсь. Сьогодні не варто. Вже кінець робочого дня.
24 січня 1987 року. Субота. Ранок. Прийшов до військомату раніше, розраховуючи на те, що чім раніше… тім швидше будеш вільний. Але в коридорі дуже багато людей і всі якісь стурбовані. Звернувся до чергового. Кажу, що мене викликали через відділ кадрів, щоб десь розписався.
- А, Вам мабуть до майора. Пройдіть в четвертий кабінет. На чергу не звертайте уваги. Він Вас чекає.
Зайшов до кабінету. Привітався. Кажу, що мене просили зайти щоб розписатись на якомусь документі.
- Да, да. Заходь. Тобі треба розписатись тут.
- Що це?
- Повістка.
- Яка?
- Звичайна. Тебе викликано на військові збори для виконання урядового завдання.
- Якого?
- Урядового.
- Коли і наскільки?
- Завтра відправлення. Збори на шість місяців.
- Ні. Я не можу. В мене дитина мала, живу на квартирі, ніяких умов. Так мене і з роботи не відпустять.
- Про роботу не турбуйся. Урядове завдання. Майже як у військовий час.
- Скільки?
- Ні. Не пройде. Тобі нема заміни. Інтендантів в нас обмаль. Тому завтра о дев’ятий відправлення.
- А так не можна. Треба медкомісію пройти. Я хворий.
- По тобі не видно. Мед комісію пройдеш сьогодні.
- Не встигну за один день я її пройти. В поліклініці черги великі. Гриперний сезон.
- Не хвилюйся. Ми тобі допоможемо. Во, прапорщик піде з тобою і проведе тебе по всіх лікарях без черги. За пів дня все встигнете. А завтра о дев’тій відправлення.
Вийшли з військомату разом з прапорщиком. Сіли на міський автобус, щоб доїхати до поліклініки. Прапорщика я трохи знав з вигляду. Вчились з ним в одній школі. Тільки він на пару років молодше. Розговорились з ним по дорозі. Він мені сказав, що «відмазатись» не вийде.
- Справа дуже серйозна. До того ж, ти третій дублер, серед інтендантів.
- Як то третій?
- Перший, який мав йти, - директор заводу. За нього просили з райкому партії, не відправляти, бо треба керувати виробництвом. Другій, - директор ресторану. Він банально відкупився. Завтра, в неділю, організовує бенкет для всіх працівників військомату. Ну а ти – третій. Як що на завтра не буде інтенданта, воєнкому голову зірвуть. Все дуже серйозно.
В поліклініці народу дуже мало. Субота. Хворіти на вихідних бажаючих мало. Почали обходити лікарів. Обстеження лікарями проходе як в старому анекдоті,-
- Здоров!?, - звучить як привітання і як питання одночасно.
- Здоров.
- Так і запишемо «здоров». До армійської служби придатний.
Так майже у всіх кабінетах. Один з останніх, по черзі, лікарів на медогляді – хірург. Заходимо до кабінету. Прийом веде лікар Новицький.
Доктор Новицький.
Про доктора Новицького перший раз я почув ще в дитинстві. Батька перевели на роботу в наше місто. Я ще не дуже добре знав всіх хлопців з нашого двору. Знайомства тільки починались, тому що ми тільки вселились в квартиру. Між хлопцями часом були деякі тертя, як що вони жили в різних домах, хоча двір у нас був спільний. Під час одної з суперечок Толік, хлопець з нашого дому, вигукнув на адресу свого опонента: «Я тобі зараз так вріжу, що тебе сам Новицький навіть по кресленнях не збере».
Це був дуже сильний вислів. Хоча я не знав хто такий Новицький, але що Толік мав на увазі зрозумів. Потім я в нього запитав:
- Хто є такий Новицький?
- Це самий кращий хірург в нашому місті.
Вже пізніше, з часом, я більше чув про лікаря Новицького. Він був дуже талановитим лікарем і дуже хорошим хірургом. В нашому місті про нього всі говорили з повагою, крім представників влади. Зі сторони влади до нього було подвійне відношення. З одного боку, всі місцеві начальники в нього лікувались, а з іншої сторони вони його ж і поносили, тому що доктор Новицький належав до віруючих Євангельскої церкви, або був штундою, як вони казали. Тобто був сектантом. До них застосовували якісь подвійні стандарти на любому виробництві. З одного боку їх цінували на роботі, бо вони дуже відповідально до неї ставились – не пили горілку, роботу не прогулювали, а з іншого боку, влада до них відносилась дуже упереджено. Про якесь кар’єрне підвищення не було навіть мови.
Доктор Новицький був дуже відомою особою в нашому місті. Він був талановитим лікарем-хірургом. Наша родина пересвідчилась в цьому на власному досвіді.
На початку вісімдесятих, мій батько раптово захворів і йому стало зле. Визвали «швидку», завезли батька в лікарню. Мабуть йому пощастило тому, що в той день черговим лікарем був хірург Новицький. Він відразу поставив діагноз. Мати мою він поставив перед фактом – батькові потрібна термінова операція. Таку операцію можна робити тільки в обласній лікарні, в нашій районній, немає відповідного обладнання. Питання йде навіть не про години. До області батька просто не довезуть, помре по дорозі. Шанс на вдалий результат негайної операції є, але він дуже малий.
Матері доктор сказав, - якщо вона напише розписку про те, що вона не буде мати до нього претензій у випадку невдачі, - він негайно почне операцію. Якщо ні, - шансу вижити в батька немає.
Після цієї операції батько прожив ще п’ять років. Про Новицького по місту люди говорили що він зробив диво, врятувавши людину. В той же час, в місцевій газеті, про доктора була інша стаття. В ній писали, що штунди, як в той час називали віруючих Євангельської церкви, займаються незаконною торгівлею валютою, що є кримінальним злочином. Син відомого в нашому місті лікаря, був заарештований та засуджений у Львові коли намагався продавати іноземну валюту.
- Ну що, є скарги до хірурга?
- Особливих скарг немає, але є одна проблема, яка трохи докучає. Несильно, але воно є.
- Так. З цією проблемою за звичай до війська не беруть, але якщо Ви кажете що воно докучає тільки трохи… Я не можу зараз написати що Ви не придатні до служби в армії, але якщо буде загострення, моя порада Вам негайно звернутись до лікарів. Вас мають звільнити від служби, а ще краще, в Рівно, там буде ще одна комісія, мабуть в обласному центрі їм там краще бачити, придатні Ви до служби чи ні?
Наступного дня, у неділю 25 січня, з ранку, я був у воєнкоматі з речами, та запасом їжі на три дні, як було написано в повістці. Ранок був сонячний та морозний. Зима того року була дуже сильна, з морозами та снігом.
Біля воєнкомату зустрів Петра, знайомого, точніше колегу з іншого підприємства. Його також призвали на ці, так звані збори.
З воєкомату вийшов капітан. Зробив перекличку тих, кого відправляли на збори. Нас було вісім чоловік. Ми знали, що їдемо до Чорнобиля, але офіційно про це нам ніхто не казав. Військові з военкомату говорили, що ми відбуваємо на 180-денні збори. Посадили нас в санітарний УАЗік, на ньому поїхали в Рівне. Там повинна бути ще одна комісія в обласному військоматі. По дорозі, супроводжуючий нам сказав, що до війська заберуть не всіх, а тільки шістьох з нас, тих кого виберуть в облвійськоматі. Казав, що вони завжди везуть більше людей, ніж потрібно, - щоб не було ніяких несподіванок.
В обласний військомат приїхали приблизно к обіду. Зайшли в приміщення. Капітан сказав, що зараз буде ще одна комісія та порадив нам почекати в вестибюлі, а сам зайшов до кабінету. Ми розсілись по столах та стільцях, що були у вестибюлі та гадали, що буде далі. Приблизно через пів години капітан вийшов, тримаючи в руках наші особові справи.
- Ну, все, вирішено. Лапін, Хацкевич, - він назвав ще чотири прізвища, - вам повезло…
Ну, слава Богу! Хоч тут повезло. Я вже почав розмірковувати, як краще добратись до дому - автобусом чи електричкою. Капітан продовжив:
- Того, кого не назвав, можете їхати додому. Добирайтеся самі. А тім, кому повезло, відправляються на виконання почесного завдання по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Це вперше пролунало офіційно, що нас відправляють на Чорнобиль. До цього часу нам завжди казали, що призивають на військові збори, не вказуючи конкретно куди.
Чесно кажучи, я був трохи збентежений повідомленням капітана тому, що до останнього моменту сподівався на те, що все скасується.
Капітан сказав, що ми, шестеро, на цьому санітарному УАЗіку поїдемо в Овруч, на збірний пункт і він нас буде супроводжувати.
-В Овручі вас тільки переодягнуть у військову форму, а вже звідти вас відправлять до військової частини де ви і будете служити.
Мене призвали як військового інтенданта тому, що я проходив військову спецпідготовку, навчаючись в інституті. Петро буде заступником командира роти, або замполітом, тому що він був членом КПРС та мав загально військове звання лейтенанта. Михайло – автомеханік. Ще три хлопця з нашої бригади – звичайні рядові.
Я запитав капітана: «Як що ми їдемо машиною, то мабуть в нас є трохи часу збігати в магазин. Я хочу купити собі сік на дорогу».
-Так. Можете сходити. Тут недалеко є магазин. Але не довго, пів години, бо до Овруча є ковалок дороги, а мені ще треба повернутися в Дубно.
Хлопці кажуть, - О! Так, треба. Треба купити не тільки соку, а й ще щось до соку. Треба скинутись.
Кажу хлопцям:
- Як що скинутись, то нам треба визначитись скільки нам потрібно. Звичайна доза – одна пляшка на трьох, але зараз не літо, а дуже холодна зима, тому мабуть буде норма – одна на двох. Тобто три пляшки нам вистачить. Ще капітан нам на хвіст впаде.
- Сашко! Ти що дурний? – каже Михайло. Він крупний, сільський хлопець. Справжній механізатор. – Де ти вчився? Які одна на трьох або на двох? Три на одного. Тобто треба вісімнадцять пляшок.
– Ні, ні Міша. Ти щось загнув забагато. Це кінська доза.
Після деяких сперечань колектив вирішив, що пропозиція Мішка набагато краще ніж моя. Ну раз так, скидаємося всі порівну. Це кінська доза, але якщо народ так вирішив – так тому і бути.
Виїхали з Рівного під обід. Коли виїхали на Київську трасу вирішили поїсти. Розпакували свої валізи. Зробили загальний стіл. Але не великий. Тільки щоб перекусити. Водій порадив – в Новоград-Волинському повертаємо на Коростень, там з’їдемо з траси, по дорозі зробимо зупинку щоб поїсти та «протруситись».
Звернувши на Коростень, дорога вже не була такою жвавою. Майже не було зустрічних машин, та й в попутному напрямку теж. Сонце вже сіло, почалось смеркатись. З’їхали з дороги та зробили «привал». Розклали що в кого було з їжі. Сіли вечеряти. До столу запросили капітана та водія.
На моє здивування водій теж вживав, та й ще не менше ніж ми. Дорога була майже пуста. На зустріч з ДАІ теж ніхто не сподівався. Ніхто нікуди не поспішав, тому до військової частини добрались десь біля опівночі. Це було чудо, що ми попали в браму нічого не зачепивши. Водій хоч і був трохи у кондиції, справу свою знав добре. Мабуть він вже не раз возив сюди людей, бо під’їхав відразу до потрібної будівлі.
До нас вийшов черговий. Запропонував зайти в середину. Попередив, що «отбой» вже був, тому всі в казармі вже сплять. Просив сильно не шуміти і тихенько лягати спати на вільні місця, а з ранку все утрясеться.
В казармі було досить темно. Черговий завив нас в куток, де були вільні місця та пропонував лягати хто де бачить.
ІІ Пересилка
На ранок, проснувшись, побачили, що в казармі досить багато людей – 30 або 40 чоловік. Наші хлопці вже попрокидались. Пішли вмиватись. В умивальне було двоє чоловік, не наші. Привітався з ними. Спитав звідки вони? З Росії.
На одному з ліжок зробили імпровізований стіл, щоб поснідати. Біля нас почав крутитись один з росіян. Пригостили його. Налили йому повний стакан, пам’ятаючи проте, що для росіян це не доза.. Він хлопнув його не моргнувши Розбалакались. Росіянин розказав, що вони вже майже тиждень в дорозі і тут вже третій день. Їжа в них у всіх вже скінчилась, а їх ніхто не годує. Зараз я звернув увагу на те, що всі росіяни якісь збуджені і я здогадався чому? Але нашими пожитками було неможливо нагодувати навіть не всіх, хоча б де кілько чоловік.
Було помітно, що обстановка в казармі трохи нагнічується. Росіяни потроху збуджувались, почали говорити голосніше, потім взагалі почали кричати та викликати чергового по частині. На їх вигуки прийшов помічник чергового, солдат строкової служби. Один з росіян сказав йому, щоб він негайно викликав командира, бо якщо ніхто не прийде, вони почнуть тут все трощити.
Ми з хлопцями сиділи на ліжках, та не знали, що нам робити.
На шум прибіг якійсь прапорщик, та почав заспокоювати натовп. Але натовп навпаки збуджувався та вимагав, щоб прийшов командир. Через декілька хвилин зайшов майор. Зробив дуже грізний вигляд та гаркнув:
-Тихо! Замовкніть усі! Що за шум? Заспокойтесь, бо я вас зараз бля…
Він не договорив, бо один з натовпу, дуже кремезний чолов’яга взяв його за барки, та з силою вдарив об стіну. Тільки шапка майора покотилася по підлозі.
-Жерти, давай падло! Бо ми тебе зараз тут придушимо.
Якась незвичайна ситуація. Я навіть не знав що робити. На наше щастя до нас підійшов днювальний солдат, та запитав:
- Ви, з Рівного?
- Ні. Ми з Дубно, але це рядом.
- Так. Добре. Казали, щоб ви йшли до складу. Вас будуть переодягати у форму.
Добре. На складі був прапорщик. Він запитав нас які в кого розміри взуття, та сказав, що бушлати та чоботи нам дадуть нові, а все решта буде беушне. Воно все чисте, випране, але не нове. Він додав, що все одно весь одяг буде потім радіоактивний, тому нове не дають. В залежності від того, в кого в нас було яке звання видав зірочки на погони. Майже всі ми були лейтенантами, тому кожному видали по чотири зірочки. Одяг був звичайне солдатське х/б, тільки без ременя.
Повернувшись до казарми ми побачили, що там нікого немає. Але речи росіян всі були на місці. До нас підійшов днювальний і так не по військовому каже:
- Будь ласка! Сходить в столову на обід. Ці вже всі пішли.
Коли ми шли в столову, проходили біля приміщення чергового по частині і я почув, як майор з кимось говорив по телефону:
- … давай дві машини. Тільки швидше. Бо ці головорізи мене тут приб’ють. Заодно і Рівненських з ними відправимо.
Столова, звичайна солдатська, як в армії. Столи на десять людей. Зал досить великий. Солдатська їжа після домашних харчив в глотку не лізе. Попили чай, посьорбали суп. Решту не їли.
Повернулись назад в казарму. Росіяни вже були там. Обстановка вже не така напружена, але все одно якась агресивна.
Розбалакались з одним хлопцем. Він розповів, що вони з різних місць. Але всі з Росії. Частина з них, мабуть бувші зеки, бо вони якісь дуже жорсткі. В цій військовій частині вони пробули два дні. Їх ніхто не годував. Ми спільно дійшли висновку, що харчи на годування все ж таки виділялись, але вони відправлялись десь в інше місце, а не на кухню. Майже всі, хто проходив через цю частину мали свою їжу, тому ніяких конфліктів не було. Ну а тут нарвались на голодних росіян, які були вже тиждень в дорозі.
Через деякий час скомандували збирати речи та готуватись до відправки. За нами приїхали два криті вантажівки. Нас построїли та зачитали списки. Сказали, хто в яку вантажівку сідає. Той, хто не палив казали щоб сідали далі, біля кабіни, ну а ті хто палить – ближче до виходу.
Ми з Петром тримались разом. Коли сіли він мені сказав:
- Тобі добре. Ти будеш інтендантом. А мені дадуть роту таких головорізів, вони мене десь приб’ють.
Прибуття
На місце приїхали коли вже стемніло. Офіцер, що нас супроводжував, зачитав наші прізвища та сказав: «Так. Це Рівненські. Вам туди» - він вказав на шлагбаум з правої сторони дороги. Потім він зачитав декілька прізвищ росіян: «Вам туди» і вказав на лівий шлагбаум. Біля нашого шлагбауму стояло декілька чоловік. Один з них вигукнув моє прізвище. Я підійшов до нього.
- Чудово! Ти моя заміна. Мене звати Василь. Пішли я заведу тебе до штабу, а потім в гуртожиток. Покажу де будеш жити.
В штабі подивились мої документи. Відмітили, що я прибув. Потім офіцер з петличками медика запитав, чи є в мене скарги на здоров’я. Так, є. Не сильні, але є. Він вислухав мене, потім сказав, - Тобі трохи не повезло. З таким діагнозом до війська не беруть, але з ним і не комісують. Тому, якщо ти вже тут то будеш служити, а там побачимо.
Василь завів мене в гуртожиток. Сказав, - Будеш спати на моєму місці.
Вказав на ліжко.
- А ти де?
- За мене не хвилюйся. Я собі знайду де.
Василь відразу почав вводити мене в курс справи. Казав, що нас призивають на шість місяців, але за звичай за два місяці відправляють додому. Він розповів, що приїхав сюди наприкінці листопада ї зараз, вкінці січня, вже їде до дому.
- Ти теж тут пробудеш місяці два не більше.
Також він розповів мені деякі нюанси. Якщо хочеш звідси втекти раніше – треба їздити в зону. За кожен виїзд в Прип’ять записують 0,6 бера та видають довідку про те, що за кожен виїзд на роботі оплачують в п’ятикратному розмірі. Тому вигідніше їздити в зону, по-перше для того, щоб як найшвидше набрати необхідну кількість берів та поїхати раніше додому, а по-друге – виплатять грошей більше.
- Ну ти тут розташовуйся, а завтра, з ранку з тобою зробимо прийом-передачу. Познайомлю тебе з хлопцями, ну а вечором я поїду додому. Звідси можна виїхати тільки електричкою на Коростень, або машиною, коли вона їде за заміною в Овруч.
- Добре. А якій тут розпорядок? Коли підйом, та інше?
- Прокидатись можеш коли схочеш, але сніданок о 6:30. Завтра зранку я тобі все покажу та розповім.
З ранку Василь завів мене в штаб батальйону. Познайомив з хлопцями. Потім ми вишукались на плацу та військовим ладом пішли в їдальню. Солдати та офіцери в їдальні сиділи окремо. Солдати за звичайними, солдатськими столами, по десять чоловік за кожним. Офіцери по 4 чоловіка за столом. Їжу нам приносили чергові. Була ще одна їдальня, - для кадрових офіцерів. Це була окрема споруда.
Після сніданку почали прийом-передачу. На моє здивування вона пройшла досить швидко. Василь показав мені в книзі обліку, яке майно числиться за батальйоном. Числилось набагато менше, ніж було в наявності. Василь каже, - «Я майже все посписував, тому так мало. Дивись тільки тут. Я забув включити в акт на списання 80 подушок. Але ти не сси. Дивись. Ось тобі зразок акта. Все списується елементарно. Впишеш ці подушки в наступний акт, бо зараз нема що списувати».
Я подивився акт. Кількість мене трохи вразила. Списувалось як заражене та утилізоване в могильнику щось біля сотні вантажних автомобілів, півтори тисячі захисних комплектів ОЗК, протигази, бушлати, форма та інше. 80 подушок на цьому тлі здавались якоюсь дрібничкою.
Ну все. Акти підписані. Василь відправляється додому. Служба почалася.
Полк
В нашому секторі було три полки хімзахисту: український, естонський та російський. Це ми їх так називали. Насправді полки були з Прикарпатського, Прибалтійського та Північнокавказького військових округів. Розташовані вони були дуже близько один від одного.
Наш, Український, та Естонський полки заходились один напроти другого, через дорогу, яка вела до Російського полку. Старожили розповідали, що на місці нашої частини ще влітку було звичайне, колгоспне картопляне поле. Розташування в нашому та Естонському полку було майже однакове. Біля головних воріт, це був звичайний шлагбаум, була будівля штабу. В цій же будівлі була і санчасть. За штабом, у вигляді літери П, розташовані три гуртожитки, в яких мешкали офіцери та деякі солдати. На кожен батальйон по гуртожитку. За гуртожитками знаходились будівлі їдалень, яких було дві, - одна для кадрових військових, друга для офіцерів-резервістів та солдат. Солдати, та офіцери резервісти їли з одного котла. Нас всі, та й ми і самі себе, називали «партизани». Столи для офіцерів-партизан стояли окремо. За кожним столом по чотири людини. Їжу приносили чергові. Солдатські столи були як зазвичай в той час в радянський армії, на десять осіб. Солдати їли кожен з свого котелка, кожен також мав свою кружку та ложку. За їдальнею була спеціальна комора, де зберігались цибуля та часник. Ця комора завжди була відчинена. Вітамінні продукти можна було брати в необмеженій кількості коли завгодно, та кому завгодно.
Кадрові офіцери мали свою окрему столову. Партизан туди не пускали, але мені один раз довелось там побувати. Не їсти. Треба було зайти по службових справах. Обстановка там дуже відрізнялась від солдатської їдальні. Столи були розставлені як в якомусь кафе чи ресторані ще радянських часів, накрити білими скатертинами. За кожним столом чотири місця. Столові прибори: ложки, виделки, ножі. Салфетки паперові на кожному столі, та набір для спецій. Готували кадровим окремо від нас. Казали люди, що командиру полка та його наближеним також готували окремо навіть від кадрових, індивідуально для кожного.
На протилежному боці плацу, від столових були розташовані намети, в яких мешкали солдати. Кожна рота мала свій намет, в якому ночувала приблизно сотня солдат. В кожному батальйоні по три роти, тобто три намети. Додатково ще були два намети в в яких був штаб батальйону та так звана «ленінська кімната». Там зазвичай проводили службові наради, та планували роботу на наступний день.
На території полку ще були перукарня та магазин «Воєнторг» з досить не поганим, як для радянських часів асортиментом продуктів: цукерки, печиво, консерви – майже все імпортне. Була навіть «сгущенка». В звичайних радянських магазинах таке не продавалось. Хіба що, було тільки в якісь спец-магазинах, де простий люд, з вулиці, не мав права закуплятись.
Була ще в нашому полку невелика бібліотека, але всі книжки в ній були білоруською мовою. Я гадаю, що для бібліотеки книжки збирали по місцевим селам.
Самі гарні побутові умови були в естонському полку. На прикладі цього полку нам, інтендантам, навіть проводили семінар як треба влаштовувати побутові умови. В естонському полку було навіть справжнє кафе, яке ми часом відвідували. Прибалтика – майже закордон! В солдатський їдальні в них обслуговували чергові, солдати їли з тарілок, а не з котелків, як в нас. Була в них також бібліотека з естонськими, латиськими та литовськими газетами. Солдати в них жили в гуртожитках, а не в наметах, як в нашому полку.
Якщо проїхати по дорозі трохи далі, в ліс, можна було попасти в російський полк. Я там був всього один раз по службових справах. Наметів я там не бачив, але там були споруди схожі на землянки.
(Фото з сайту http://www.mir-stalkera.ru/blog/rasskaz_likvidatora_posledstvij_avarii_na_chaehs_26_aprelja_1986_goda/2013-04-27-55 Це не наш полк. В нашому полку солдати жили в таких самих палатках)
Контингент
Наш, український полк був з Самбора. Ротація офіцерів полку здійснювалась резервістами та кадровими військовими з Прикарпатського військового округу. Солдати були з усього Радянського Союзу. Мені так здається, що призов «на Чорнобиль» проходив по областях. Коли я прибув в полк, в кінці січня, в нашому батальйоні було дуже багато солдат з Чернівецької області. Тому досить часто, в деяких розмовах, коли доводилось чути питання в саркастичному тоні: «Чи бачив ти колись єврея з лопатою?» Я завжди відповідаю, що бачив і дуже багато. Також було дуже багато солдат та офіцерів резервістів з Закарпаття. З ними в мене склались дуже добрі відносини. Ще з дитинства, та потім, під час служби в армії, в Угорщині, я пам’ятав декілька слів угорською.
Нас, новоприбулих, майже всіх дуже цікавило одне питання – як довго тут можна бути? Призивали всіх на півроку, але фактично, судячи з розповідей, за два-три місяці можливо повернутись додому. Але, в перший же день, в гуртожитку, в нашій кімнаті побачив людину, яка пробула в части вже майже шість місяців. Сержант Кошкин. В нього мав би бути «дембель», але його не відпускали.
В нашу кімнату зайшов офіцер штабу. Кошкин до нього відразу відреагував:
- Ви не маєте права тримати мене тут більше шести місяців, - почав він.
- Тебе коли призвали? В кінці липня. 29-го числа. Тому 29-го січня, біля опівночі ти і отримаєш свої документи та зможеш їхати додому.
- Це вже буде порушення закону. Ви знаєте, що вночі я не зможу виїхати, бо нема чим, а наступного дня мій термін служби вже буде перевищувати шість місяців. Ви не маєте права тримати мене тут більше ніж шість місяців. Я буду подавати в суд.
- Тебе призвали на шість місяців. Всі шість місяців ти і відбудеш, ні дня більше.
Офіцер вийшов.
- Ти вже так довго тут? – спитав я Кошкина.
- Вже шість місяців. Мене не відпускають тому, що я відмовлявся їздити в зону. Я не хочу гробити своє здоров’я і опромінюватись там.
- Мені здається, що радіація вільно проходе через колючий дріт і вона не є тільки в зоні. Тут вона теж є. Чим раніше звідси втечеш, тім краще.
(На превеликий жаль, через 30 років я вже не пам"ятаю прізвищ. В першому ряду перший зліва - командир роти, другій ряд третій зліва - командир нашого батальону, четвертий зліва- начальник штабу батальону. Крайній зправа, з папкою - це я)
Іштван або Іван з їдальні.
Одного вечора мене щось затримало по службі, тому я попав на вечерю трохи пізніше. Їдальня була вже майже порожня. Черговий приніс мені їжу. Коли ми з ним розмовляли я помітив, що він говорить трохи з акцентом. Познайомились. Дійсно, хлопець був з Закарпаття, звали його Іштван, або Іван.
В частині він вже третій місяць. Дуже хоче додому. Він вже майже набрав необхідну кількість радіації, але його все одно не відпускають. В Іштвана був ще один дуже відомий стимул як найбистріше їхати додому.
Справа в тому, що він не отримував за роботу в зоні грошей. На час знаходження на ліквідації аварії, тобто на зборах, нам платили середню зарплатню на роботі. В мене це було приблизно 170 рублів на місяць. Ці гроші дружина отримувала вдома. Додатково платили ще добові, як звичайним командировочним у Радянському Союзі. За місяць щось біля сотні карбованців. Ці гроші ми отримували в часті та витрачали суто на свої потреби, - хто на цигарки, цукерки, сік у кафе в Естонському полку, або в нашому воєнторзі. Ще нам за кожен виїзд на роботу в Прип’ять нараховували п’ятикратну добову зарплату. Ці гроші нам не виплачували. По закінченню зборів кожному видавали довідку – скільки разів людина була на роботі в зоні, і за які дні треба заплатити додатково. Вдома, вже на роботі, з нами розраховувались згідно цієї довідки.
В Іштвана була біда, що він оформив собі вдома індивідуальну трудову діяльність. Відкрив у майстерню по ремонту взуття. Коли його забрали до війська, на збори, то відповідно, його родина нічого за це від держави не отримувала. Всі доходи були – це добові, які він отримував в частині. Тому він так і рвався додому.
Були в нашій частині і хлопці нафтовики з Тюмені. В них середня зарплатня була десь по 900 карбованців. Порівняно з загальними по країні 170, то були великі гроші.
Пошта
Наш полк був розташований на відстані декілька кілометрів від села Нова Радча. До села ходили пішки. В селі були пошта і магазин. Будівля магазину виглядала як звичайна хата. Єдина відмінність була в тому, що це була єдина споруда в селі з бляшаним дахом. Хати в селі були майже всі дерев’яні і чорні. Зовсім не такі, як в нас, на заході України. Пошта теж була дерев’яною. На пошту ходили в основному, щоб відправити посилки, або листа додому, а також купити разові талони для міжміських дзвінків, або придбати ящики для посилок.
На території полку був переговорний пункт з телефонами-автоматами, але щоб подзвонити треба було мати монетки по 15 коп та відстояти довжелезну чергу.
Була в полку і поштова скриня для відправки листів. Але відправлення листа через цю скриню мало два досить суттєвих недоліки. По-перше лист міг пролежати в скрині майже тиждень, а другий недолік – листи проходили військову цензуру. Хоча мені здається, що ті листи, що скидались на пошті у Новій Радчи теж були під наглядом особового відділу. Одного разу я написав листа своєму другу в Англію. Зворотну адресу я вказав свою, домашню, а не військову частину. Лист скинув в Радчи, на пошті. Вже наступного дня, після обіду, до нашого батальйону прийшов особист-контрик. Як він казав для того, щоб ознайомитись з новачками. Він став нам розповідати про те, що можна писати в листах, а чого не треба. Мені так здавалось, що він весь час косився в мою сторону під час бесіди. Також він казав що не можна фотографуватись на тлі зруйнованої станції.
Перший виїзд в Припять
Перший раз в місто Припять я попав на початку лютого. З частини виїхали колоною відразу після сніданку, о 7 годині ранку. Рухались досить повільно, тому прибули на місце біля дев’ятої години. Весь час їхали по засніженому полю, як по пустелі.
(Прип"ять зимою 1987 року. Фото з архіву Горохова http://pripyat-city.ru/photo/191-likvidaciya-avarii-na-chaes-chast-i.html)
В 30-кілоетровій зоні треба було надіти дихальні маски. Солдатам видавали або респіратори, або так звані маски-лепестки. Вибирали те, кому що до вподоби. Хтось казав, що респіратор краще захищає дихалку від пилу, але мені, особисто, більше до вподоби був лепесток. По-перше він видавався кожен раз новий, тобто був одноразовий, а по-друге ця маска дуже щільно прилягала до обличчя завдяки спеціальному каркасу з м’якого металу і в ній не було так тяжко дихати, як в респіраторі.
(Маски "лепестки". Фото з архіву Горохова http://pripyat-city.ru/photo/191-likvidaciya-avarii-na-chaes-chast-i.html)
Коли доїхали ближче до міста, було видно труби атомної станції. Я запитав водія, чи будемо ми проїжджати біля станції?
- Ні. Нам треба в місто.
Наш, український полк займався дезактивацією будівель в місті. Естонський на Чорному, або як ми його ще називали Рижему лісі. Це був звичайний, хвойний ліс, тільки дерева в ньому під впливом радіації виглядали зовсім не звично. Хвоя була рудого кольору, а стовбури дерев чорні. Казали, що рівень радіації в лісі був ще вище, ніж в місті.
Наш об’єкт, якій ми дезактивували – «Спортивний комплекс». Їхати до нього треба було через місто. В цей день я пожалкував, що не взяв з собою з дому фотоапарат.
(Місто Прип"ять до аварії. Фото з сайту - http://telegraf.com.ua/ukraina/mestnyiy/2225295-gorod-kotorogo-net-pripyat-do-avarii-foto.html)
Припять був дуже гарним містом. Всі житлові будинки були багатоповерховими. Старих будівель не було взагалі тому, що місто будувалось з самого початку для працівників атомної станції. Проїжджаючи по місту повз дев’ятиповерхових будинків навіть не вірилось, що тут вже не живуть люди. У вікнах висить тюль, штори, на деяких балконах вивішена білизна для просушки, часом на кватирках можна було бачити низки тараньки. Таке враження, що просто на мить так сталось, що не видно людей. Вони всі є, але їх не видно.
(Речи, які "сушаться" на балконі досі. Фото з сайту http://www.boredpanda.com/chernobyl-20-years-after-the-accident/)
Іноді траплялись квартири, що були пограбовані мародерами. Вибиті шибки, штори висять назовні.
Ще мені запам’яталось - в місті було дуже багато ворон.
На дезактивацію спортивного комплексу виїжджали щоденно, на протязі декількох тижнів. Перед початком дезактивації міряли рівень радіації, в кінці роботи також. Рівень був значно менше. Але наступного дня, під час першого заміру, рівень радіації був такій же, як і в попередній день.
«Стоарожили» мені розповідали, що спочатку, пару місяців назад, кожен солдат мав свій, індивідуальний накопичувач, з якого раз на тиждень знімали показники. Як тільки досягалась максимально дозволена кількість БЕРів, відправляли додому. Для того, щоб люди не отримували постійно високий рівень радіації, в Припять, на роботу дозволялось їздити один раз на три дні. Коли одну будівлю чистили тижнями, дехто залишав свій накопичувач на об’єкті, потім, повернувшись через два дні, забирав його. За цей час в ньому накопичувалась досить чутлива доза. Чим частіше так робилось, тім швидше наступав дембель. Але це, тільки розповіді. Чи було так насправді? Можливо.
Коли я прибув в полк в кінці січня, в солдат, в декого, ще були накопичувачі, але носили їх як брелки, бо рівень опромінювання по ним вже ніхто не міряв.
Коли на завдання від’їжджала рота, в кожній групі був дозиметрист, якій постійно вимірював рівень радіації на об’єкті. Потім, в штабі, всім, хто був на роботі, за цей день записували однаковий, середній рівень опромінювання. Середній рівень завжди був 0.6 бер незалежно від показників вимірювання.
Хто, конкретно скільки хапнув, було невідомо тому, що радіація розповсюджувалась не рівномірно, а плямами. В одному приміщенні були місця з середнім рівнем, але й були плями, де прибор зашкалював.
Під час роботи дозиметрист постійно проводив заміри. Там, де були плями старались не ступати і обробляли це місце більш ретельно. Під кінець роботи рівень радіації знижувався. Але наступного дня, коли приїжджала інша група, на початку дня рівень був той самий, що ї до обробки. Тому доводилось проводити роботу знов, і так кожен день.
Лазня
Після роботи в зоні обов’язково треба було відвідувати лазню. Банного дня, як в радянській армії, в нас не було. Лазню можна було відвідувати хоч кожен день. Лазня була з хорошою парильнею. Зали для переодягання були окремі – для солдат та для офіцерів. Білизну, на чисту, можна було міняти щоденно.
Раз на тиждень в нас брали аналіз крові з пальця. Наступного дня треба було зайти в медпункт, та забрати свій результат. Чим частіше людина їздила в Прип’ять, тім результати аналізу були гірше з часом. Коли результати падали до самого низького рівня, цю людину зазвичай відправляли додому. Таке траплялось в основному з тими, хто регулярно, на протязі декількох місяців їздив в Прип’ять.
Одного разу в наш батальйон, по заміні, прибув прапорщик з Славути. Коли він перший раз здав кров на аналіз, наш полковий лікар був здивований, бо його аналіз був дуже поганий, майже на межі.
Прапорщик нам розповів, що в нього якесь захворювання крові і він по ідеї не мав попасти на «Чорнобиль». В його частині про це знали, але вважали, що він просто косить від відрядження тому, що йому залишалось трохи менше року до пенсії. На цьому ґрунті в нього були якісь напружені відносини з командиром і той навмисно направив його у відрядження на ліквідацію аварії.
Ми всі поспівчували тому прапорщику. Хтось висказав думку, що його достроково відправлять додому, бо результати аналізів були дуже погані. Але трапилось чудо. Чим частіше прапорщик був в зоні, його аналізи весь час, постійно покращувались, а не навпаки, як у всіх. Наш полковий лікар казав, що йому радіація пішла на користь. Прапорщик казав, що коли повернеться додому, виставить своєму кривднику-командиру ящик коньяку за одужання.
Не типові завдання
Були і таки завдання, коли не треба було їхати Припять, а роботи проводились за межами 30-километрової зони відчуження. Одного разу мені видали наказ виїхати в одне з сіл з групою солдат, та поспилювати в цьому селі всі дерева, навіть фруктові. Роботи треба було проводити обов’язково в респіраторах або «лепистках» тому, що дерева були забруднені радіацією.
Після сніданку та розводу, з ранку, я з солдатами вирушив у парк, до автівки, на якій ми мали їхати у село. Коли підішли ближче, я побачив, що машина не готова до поїздки тому, що всі до єдиного колеса були спущені. Мені треба було вернутись до штабу батальйону, доповісти що машина несправна та вирішити питання з іншим транспортом.
Не встиг я дійти до воріт парку, як мене догнав солдат з моєї групи:
- Командир! Де ти подівся? Ми тебе чекаємо щоб виїхати, а ти десь пішов.
-Так. Але машина не готова.
- Вже все добре. Поїхали.
Коли я повернувся до автівки був трохи здивований. Авто вже було прогріте та всі колеса на місці. Сіли. Поїхали. Я запитав водія, - як та швидко полагодили машину?
-Та ми ж партизани, а не салаги.
І тут я у вікно побачив, що автівка з сусіднього батальйону стоїть повністю без коліс.
Приїхали в село. Мені треба було знайти голову сільради. Сільрада та школа були в одній будівлі. Поки я ходив до голови, в школі почалась перерва. Діти висипали на вулицю.
- О! Солдати до нас приїхали!
О, Боже! Був суровий наказ всі роботи проводити строго в респіраторах, бо сильне забруднення. А тут діти бігають. Ніхто з солдат респіратори не одягав. Може це було і погано.
Спіртне в секторі
Горілки, та взагалі всього спиртного, в секторі де стояли наші військові частини, не було взагалі. В найближчих селах купити щось випити було неможливо. Командир мого батальйону, коли взнав, що в мене є прихована пляшка горілки переслідував мене щоденно більше тижня. Навіть пропонував мені за цю пляшку трійну ціну.
В нашому батальйоні, командиром роти був кадровий офіцер з Овруча. Він іноді, у неділю їздив до дому. Часом повертався під мухою, можливо щось із собою ще привозив. Офіцери-партизани та кадрові харчувались в різних їдальнях, ну і випивали відповідно окремо одні від одних.
Ту пляшку горілки, яка була в мене прихована, ми роздавили з хлопцями одного вечора. Набрали в кухні трохи картоплі, посмажили її. Хтось достав сало, банку огірків. Не для того щоб напитись, але щоб не відвикнути та трохи поприбивати мікроби у власному організми.
Повального п’янства в частині не було, але були такі хлопці, які досить часто заливали за комір. Де вони доставали спиртне, я не знаю. Десь в них були свої пункти постачання, які вони не афішували.
З нашого полку дуже часто їздили автівки за харчами на склади в Овруч. За звичай, старшому машини, ми давали свої листи на відправку.
Одного разу випала моя черга їхати за картоплею. Хлопці поприносили мені свої листи, а старшина роти з нашого батальйону попросив мене купити йому дві пляшки горілки. Казав, що в нього незабаром буде день народження, тому йому дуже треба.
- Де ж я тобі її там знайду? В частині горілка мабуть не продається.
- Вискочищ в місто, в магазин. Там має бути.
Добре. Треба, так треба.
В Овруч ми виїхали на двох машинах. Одна була з будою, для солдат, а друга звичайна вантажівка. Поки солдати завантажували картоплю, я рішив вийти в місто, в магазин. Призначив старшого з солдат і сказав йому, що їду в штаб оформлювати документи.
Вийшов в місто. Знайшов в магазин. Горілки там не було. Зайшов в інший – теж немає. Вернувся в частину. Завантаження як раз вже завершувалось. Старший каже мені:
- Ну, що командир? Горілку в Овручі не купиш. Тут поблизу її немає. Якщо хочеш, ми тобі покажемо де є. Це як раз по дорозі. Тільки ти нам дозволиш теж купити пару пляшок.
- Добре. Тільки щоб все було тихо, акуратно та без нікому не потрібного галасу.
По дорозі додому, в полк, звернули в якесь невелике село. Магазин був біля лісу. В середині, як у звичайному, сільському магазині. В жінки продавчині запитали про горілку. Каже, що є, тільки продасть вона її після двох годин. Таки правила.
- Так тут же нікого з начальства, ніхто не побачить, якщо продасте на пів години раніше.
- Ні. Знаєте скільки вас тут таких шастає? А мене можуть з роботи вигнати.
Добре. Почекаємо до другої години. Поки сиділи в кабіні, водій мені розповів, що майже всі офіцери, які були старшими машин, заїжджали в цей магазин за горілкою. Поки ми балакали з водієм, настало дві години. З різних сторін, з лісу до магазину почали виповзати як таргани Уазік, БТР, та військова вантажівка. Водій каже: - пішли швидше, бо зараз в магазині буде така черга, що не проштовхнутися і горілки на всіх не виточить. Тільки зайшли в магазин, продавщиця каже мені:
- Командир! Скажи солдатам щоб вони винесли з підсобки двадцять ящиків.
Солдати кинулись виконувати прохання без наказу. Я купив дві пляшки, про які просив наш прапор. Солдати теж скупилися. Перед виїздом до часті я попросив їх не пити в дорозі тому, що в полку треба буде вивантажувати картоплю. Вони погодились. Ми домовились, що вони будуть їхати попереду, а я в машині з картоплею позаду їх. По дорозі в Радчу, ми з водієм один раз побачили, що солдати викинули з буди за борт порожню пляшку.
До частини доїхали без пригод. Вивантажили та здали картоплю на кухню. Вечором, перед вечірньою повіркою, до мене прийшов прапор і каже що рота п’яна і не може встати на повірку.
- Що вся?
- Ні, не вся. Половина. Але є таки, що повністю в отключці.
- Ти мене просив купити та привезти тобі дві пляшки. Я купив і привіз.
Нагороди та покарання
В лютому, напередодні дня Радянської армії, командир батальйону, на вечірній нараді, сказав нам, щоб ми вибирали собі нагороди на 23 лютого. Трохи було дивно, як то вибирати собі нагороди? Пропонувалось три види нагород:
- Грамота від Урядової комісії по ліквідації наслідків аварії;
- Надіслати похвальний відгук в місцеву газету по місцю проживання з обов’язковим друком у газеті;
- короткотермінова відпустка додому.
Я обрав собі відпустку. Краще з’їздити додому, до жінки, до сина, до родини, ніж мати ці папірці.
На полк від Державної комісії виділили ще одну нагороду – Орден Червоної Зірки. Взагалі, у Радянській армії це була бойова нагорода, тому кандидата на цю нагороду вибрали командира роти з нашого батальйону, кадрового офіцера. Казали, що вибір пав на нього тому, що наш батальйон був найкращим в полку, але основним критерієм цього вибору було не тільки це, а й те, що цей офіцер був з цієї ж самої військової частини, що і наш командир полку. Хлопчина відразу задер носа. Повсякденна поведінка його змінилась. Він став якимось таким офіційним.
Але з орденом вийшла заминка. Під час одного виїзду в Прип’ять, цього старшого лейтенанта затримала міліція. Справа в тому, що працівники міліції охороняли не тільки периметр зони відселення, а також патрулювали в місті, виловлюючи в Прип’яті мародерів, які грабували порожні оселі. Наш старлей зайшов в приміщення пральні. Там його і застукали. Над ним, замість ордена Червоної Зірки, нависла загроза бути засудженим за мародерство. Добре, що він не встиг нічого взяти в руки, тому заявив, що зайшов туди просто щоб подивитись, що там робиться. Інцидент зам’яли, але нервів він зіпсував багато кому.
Реальне покарання, з реальним строком у в’язниці ледве не отримав Вася з нашого батальйону. Василь був каптенармусом у нашому батальйоні. Вася був на шість років старше мене. Досить часто він розповідав про порядки в тюремній зоні. Один раз я його запитав, чи сидів він колись?
- Ні.
- А звідки ти все знаєш про зону?
- Ну, друзі розповідали.
Але мені здається, що Вася все ж таки там був.
Залетів Вася після масової п’янки , яка трапилась в березні. Я в той час був у лікарні, тому про це тільки чув. Наш полк проводив дезактивацію одного заводу в Прип’яті. Крім обладнання вивозили у могильник запаси з складу цивільної оборони. Серед продуктів харчування, в складі була бочка з спиртом. Розповідали, що як офіцери не кричали і не забороняли, але спирт пили всі та й ще понабирали з собою у фляжки. Трапилось ЧП. Коли повернулись з Припяти в полк – весь полк був п’яний, навіть ті, хто в той день на роботу в Припять не їздив. Зробили повне шикування полку. Під час «розбору польотів» Вася був сильно п’яний. Коли до нього підійшов командир полку і почав на нього кричати, Василь кинувся на нього з ножем.
Васю заарештували. Коли я повернувся з лікарні, випадково зустрів Васю в полку. Він був одягнутий у чисту солдатську військову форму. Бушлат та чоботи теж були нові. Василь виглядав як нова копійка.
- О, Вася! Привіт! Я чув що тебе заарештували і буде трибунал. Як твої справи?
- Трибуналу не буде. Пропонували на вибір, - або добровольцем на станцію, або під трибунал. Я вибрав піти працювати на станцію. Не хочу, щоб була судимість, а на станції ще гроші будуть платити.
Лікарня
Повертаючись з відпустки в частину, прямо в автобусі, мене дуже сильно прихопила моя болячка. Прихопило дуже сильно, навіть думав, що не доїду до частини тому, що по дорозі прийдеться звертатись у лікарню. Але на одній з зупинок купив в буфеті автовокзалу пакет кефіру, випив, вирвав і мені полегшало. Вже в частині звернувся до лікаря. Він мені повідомив, що треба лягати в лікарню тому, що в полковому лазареті можуть полікувати хіба що грип. Випадок не екстрений, як він казав, тому коли назбирається чотири - п’ять чоловік, нас відвезуть в лікарню.
На початку березня попав я в лікарню. Звичайна, районна лікарня. В хірургічному відділенні всі хворі в основному з обмороженням.
В палаті, в якій я опинився, було п’ятеро хворих разом зі мною. Нас, два ліквідатора та троє місцевих. Познайомились. Колега-ліквідатор був з прального загону. Була така частина, яка займалась тільки пранням. Він розповів, що робота ця дуже брудна. Служили вони теж по шість місяців і в частині в них більшість солдат були з бувших зеків, тому порядки в їх частині більше нагадували тюремні, ніж армійські. В лікарню він попав з гострим запаленням… статевого органу. Заробив він це «захворювання» на п’яну голову. Зекі надоумили його вставити в член скляні шарики, що він і зробив. Але незабаром в нього мав бути дембель, тому він вирішив ці шарики вийняти самотужки, щоб вдома не шокувати жінку. Казав, що сам розрізав собі член звичайним лезом для гоління, вийняв шарики, але заніс інфекцію.
Коли йому робили перев’язку, в нашу палату збігались майже всі медсестри. Від сміху втриматись було майже неможливо.
Ще один хлопчина з нашої палати, місцевий, обморозив обидві руки. Йшов від дівчини з сусіднього села до дому. Ми його годували, тому що він не міг тримати руками ложку або виделку.
Разом зі мною, в один день, до нашої палати поселили Сергія. В нього було поранення голови. Слово за слово Сергій розповів що недавно вийшов з в’язниці, де відсидів три роки. Наступного дня ми всі в палаті стали помічати, що Сергій став якийсь збуджений. Часто виходив з палати, потім повертався і бурмотів: «Ні. Ні, вони мене вб’ють».
- Сергій! Заспокойся. Хто, вб’є, за що?
- Ні. Ось послухайте. Вони за стінкою говорять. Хочуть мене вбити.
Збудження його весь час наростало. Серьога вже почав скакати по палаті та бігати в коридорі. Викликали лікаря. Сергій впав на підлогу.
- Все лікарю! Мені п***ць!
- Ну і що? Подумаєш п***ць! Здохне ще один будівник комунізму. Не велика проблема. – відповів спокійно лікар.
А нам каже: «Ви його тримайте, щоб він не вирвався. Зараз вколю йому заспокійливе. В нього почалась «біла горячка».
Вкололи заспокійливе. Сергій став затихати, але все ще брикався. Лікар наказав медсестрі вставити в рота дихальну трубку, щоб Сергій не задихнувся, коли в нього буде западати язик. Потім лікар нам розповів, що Сергій відомий, місцевий бухарік. В лікарню попав після сварки з своїми товаришами по чарці, коли вони щось не поділили і розбили Сергію голову сокирою.
Наступного дня, нашого буйного Сергія перевели в психіатричне відділення лікувати від алкоголізму.
В лікарні пробув я тиждень. Лікар казав, якщо терміново – операцію можна зробити,але краще лікуватись амбулаторно, та дотримуватись дієти.
Після лікарні, в штабі полку, мені повідомили, що будуть подавати документи на мою заміну.
На початку квітня в частину прибув мій змінник. Посаду я йому передавав трохи довше, ніж коли приймав її сам в січні. Дев’ятого квітня мої «збори» закінчились і я поїхав додому.
За весь час в Припяті я побував 16 разів. Одного разу був дуже близько від саркофагу, десь на відстані 150 – 200 метрів. Враження було дуже сильне.
Аїсти
До дому я їхав потягом. До відправлення ще було трохи часу, тому на вокзалі я передзвонив додому з телефону-автомату і повідомив, що я вже їду. Зайшов у вокзальний буфет, щоб купити щось поїсти в дорозі.
В буфеті було декілька стоячих столиків. За одним з них стояв і розмовляв з якимось собутильником, солдат з нашого полку. З ним я трохи пересікався по службі тому, що він був комірником в полковому складі. Одягнутий він був у новеньку, з голочки, військову форму. Вже трохи підпитий. Приміщення буфету було невелике, тому добре було чути про що вони розмовляли. Комірник вішав локшину на вуха своєму співрозмовнику, розповідаючи про Припять та атомну станцію. Було трохи смішно слухати його розповідь, тому що він ні разу не був не те що в Припяті, а навіть десь дуже близько до 30-ти кілометрової зони. А потім комірник видав взагалі перл:
- Я – аїст! – і почав роз’яснювати своєму собутильнику, що це таке.
На початку 80-х років була досить популярна пісня, яку співала Софія Ротару
«Аист на крыше, аист на крыше
Мир на земле…»
Аїстами ми називали тих, хто працював на даху станції, скидаючи звідти графіт, або тих, хто працював безпосередньо на території станції. Це була сама брудна та небезпечна праця. Десь в публікаціях я читав, що навколо зони відчуження було розгорнуто біля 30 військових частин.
Після «Чорнобиля»
Після повернення з «Чорнобиля» всі мої знайомі цікавились чи є в мене погіршення здоров’я після впливу радіації?
В міській поліклініці поставили на особливий облік, на медичній карточці зробили помітку Ш-990. Щороку з поліклініки або присилали поштову листівку, або дзвонили і просили пройти обстеження у лікарів. Перші роки це було дійсно якесь обстеження, навіть один раз видавали безкоштовно ліки.
Надалі ці щорічні медогляди були більш формальніші . Викликали в поліклініку, видавали карточку медогляду і треба було пройти по кабінетах та позбирати підписи всіх лікарів.
Одного разу, коли захворів, лікарка казала що мені, як ліквідатору, мають вдати ліки безкоштовно. Виписала спеціальний рецепт, але коли я звернувся в аптеку, мені повідомили, що потрібних ліків немає і всі потрібні ліки я можу придбати в любий іншій аптеці за власні кошти.
Проголошені державою безкоштовні ліки та лікування для «Чорнобильців» це тільки на папері, можливо вони і існують, але не для всіх.
В Інтернеті бачив інформацію, що найбільшу турботу про чорнобильців, на теренах бувшого СРСР, проявляють влади Латвії та Росії.
З Латвією все зрозуміло. Там всього 5 тисяч чорнобильців і навіть їх президент Валдіс Зайлерс, сам був ліквідатором. В Україні, нажаль, чорнобильців дуже багато і дуже багато таких «ліквідаторів», які навіть близько не були біля «Чорнобильскої зони».
Пару років назад, подзвонили мені з міської поліклініки і повідомили, що на протязі двох-трьох днів всіх чорнобильців будуть приймати та надавати консультації лікарі з Рівненської чорнобильської лікарні (РОСДРЗН). Просили, щоб я обов’язково пройшов цю комісію.
Людей на обстеження прийшло дуже багато. В черзі, щоб скоротати час, стали один одного питати, - хто де був у Чорнобилі? На всю чергу нас знайшлось тільки трьох: старша жінка – яка була лікарем у лікарні біля зони відчуження, ще один старший чоловік, приблизно мого віку і я. Решта були явно молодші і не бажали підтримувати розмову на цю тему. Це й не дивно. На вигляд більшості людей з цієї черги, в той рік, коли трапилася аварія на ЧАЕС, було 10 – 15, ну максимум 20 років, не більше. Ліквідаторів в такому віці мені в той час, зустрічати не приходилось.
В січні 1987 року, коли мене призвали на ліквідацію наслідків аварії, мені тільки-но виповнилось 31 рік. В полку я був далеко не самий старший по віку.
Десь в 1988 році, у місцевій газеті «Червона Зірка» був надрукований повний список всіх людей з Дубенського району, хто брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. В списку було 50 - 60 прізвищ.
Чім більше пройде часу від 26 квітня 1986 року, тім більше все буде забуватись та спотворюватись.
РОСДРЗН
Рівненський Обласний Спеціалізований Диспансер Радіаційного Захисту Населення або, як кажуть в народі «Чорнобильська лікарня». Колишня лікарня для працівників ком.партійного апарату, а нині центр реабілітації населення, що постраждало від Чорнобильської аварії.
Допекла моя болячка так сильно, що прийшлось звертатись до лікарів. Але в нашому, маленькому містечку лікарі не можуть навіть установити точний діагноз. Нема відповідного обладнання.
- Нема тут, чим тебе лікувати. Треба направити тебе в область, але ж тебе можна направити у «Чорнобильську лікарню». Там непогані умови, до того ж хоч безоплатно будуть лікувати. В обласний лікарні сам знаєш як. Все за гроші.
В Чорнобильський лікарні все добре. Попав я до Кобилянського Ігоря Ярославовича. Встановили діагноз. Призначили курс лікування. Він дав поради як лікуватись, та які ліки приймати. Та зробив ще пропозицію.
- Послухайте! Лікування буде дуже довгим. Ваша хвороба не виліковується. Її можна трохи пригасити, але лікуватись вам прийдеться постійно. В мене є для Вас пропозиція. Давайте ми Вам разом з 2-ю групою відразу оформимо «прив’язку». В Вас воно все одно є, а всю цю тяганину з оформленням ми зробимо самі. Відверто кажучи, це буде не безкоштовно – тисяча. Розуміється не гривень. Але все без зайвої мороки. Не треба буде марно відлежуватись у лікарні. Ми все напишемо.
Спочатку я відмовився, але коли побачив, що без грошей пан лікар палець о палець не вдарить щоб щось зробити, а також в мене так склались обставини, що я мусив прийняти цю пропозицію. Іноді дії пана Кобилянського мені здавались трохи дивними, та коли я побачив,що він просто водить мене за ніс, було вже занадто пізно відмовлятись. Зрештою виявилось, що він взагалі не знає що і як робити, тоді йому допомагала порадами Любов Іванівна, завідуюча терапевтичним відділенням лікарні. Свої обіцянки він так і не виконав.
Видно було що це, так би мовити, дебют пана Ігоря Кобилянського на ниві лівих заробітків. З одного боку я розумію його бажання трохи підзаробити для свого сімейного бюджету та поліпшити свій матеріальний стан, але з іншого боку – ні. Так поступати не гарно. Я попросив його повернути гроші, але Кобилянський відмовився мотивуючи це тим, що тільки завдяки його зусиллям мені надали 3-тю групу.
- Але ж в мене воно і так є. Третю групу я би отримав і в себе, в Дубно і без вашої допомоги, та й «прив’язку» так і не зробили.
- Ні. Навіть як би дали групу в Дубно, поки не заплатиш, ми би її в Рівне не затвердили. Групи безкоштовно не даються. За все треба платити!
Ну і що ти йому скажеш? Непогано ви тут в Рівне пристроїлись, якщо все тільки за гроші.
Дивлячись на марки автівок біля лікарні, на яких лікарі приїздять на роботу, відразу видно, що живуть лікарі явно не на одну тільки офіційну зарплату.
No comments:
Post a Comment